ПОДІЛЬСЬКА ЗОРЯ

У Вороновиці готували німецьких розвідників
Петро Прядко був писарем у штабі абвер-команди. Василь Матвієнко - електриком. Насправді, обидва представляли радянську розвідку і мали завдання - зруйнувати школу Абверу. Фашисти вистежили Матвієнка під час спроби підпалу. На очах у селян арештований сам собі копав могилу. Така ж участь спіткала Петра Прядка.

Під склепінням палацу Можайського у Вороновиці, у роки війни розташовувався аналітично-розвідувальний відділ фашистського генштабу сухопутних військ. З весни 1942 року ним почав командувати майбутній “шпигун століття” Рейнхард Гелєн. У палаці також знайшла тимчасове пристанище секретна супергрупа, яку очолював знаменитий шпигун Отто Скорцені. Фашисти створювали формування із числа колишніх радянських офіцерів, а також тих, хто був незадоволений радянською владою. Досить згадати прізвище колишнього заступника командувача Волховським фронтом, улюбленця Сталіна Андрія Власова. Він теж “перекваліфіковувався” у Вороновиці. Кореспонденту “RIA” вдалося встановити ім’я людини, яка здала Червоній Армії керівника Вороновицької школи Абверу.

Таємниця Миколи Латиша

- Майора СС возив на машині мій близький родич Микола Латиш, - згадує житель Вороновиці  Станіслав Міцкевич. - Породичалися з ним під час окупації, у 1943 році. Він ходив до моєї сестри Люди. Ми з хлопцями не раз спостерігали за ним. Бо він їздив на такій машині, що як дивилися на неї, то забували, як нас звати. Бувало, підкрадемося поближче до гаража, з-за дерева дивимося, як він заводить машину. А фашист в цей час стоїть з цигаркою в зубах, чекає.

Коли почалася війна, Станіславу Адамовичу було дев’ять років. Сестра від нього старша на чотири роки. “Як Микола приходив до неї свіданічати, то мені давав коліном під зад, щоб не мішав їм. А так хотілося, щоб провіз мене…”

Микола Латиш був не з місцевих. Його разом з іншими слухачами школи німці привезли звідкись.

- А хтозна звідки, - стискає плечима співрозмовник. - Він ніколи нічого не казав. Це вже як весілля справляли, то чув від мами, що родом він здалеку, десь із Сталіно, чи Луганська. Треба було вам раніше приїжджати. Помер він не так давно, може років із дев’ять. Люди не стало трохи пізніше, десь чотири чи п’ять років тому померла. Вони б вам більше розповіли.

Микола Латиш, за словами його родича, після війни довго працював шофером в автоколоні цукрозаводу.

- Як же його не судили? Возив есесівця, вчився у німецькій розвідшколі і все зійшло з рук…

- Що я знаю? Казали, що він перед тим, як прийшли наші, завіз десь майора і здав у полон. Може, того й не судили.

Після того, як звільнили село, Микола Латиш на деякий час зник. Куди - Станіслав Адамович не знає.

- Десь тоді його не стало. Чи він пішов із красними, чи де дівся, не можу вам сказати. Коли над головою свистить олово, гупають пушки і рвуться бомби - це не те, що ми з вами зараз сидимо і можемо так спокійно говорити. Кожен ховався, де міг, і молився, щоб живим лишитися.

Повернувся Латиш до Вороновиці приблизно через рік - вже у формі Радянської Армії.

“А спойте нам совєтских пєсєн”

Анатолій Шатайло під час війни жив у будинку поруч зі школою.

- Коли в твоїй школі засіли чужі люди, нам, хлопчакам, хотілося все знати, що вони там роблять, - згадує пан Шатайло.

Спочатку, за його словами, німці привезли групу хлопців, здорових, як на підбір, слов’ян. Більшість із них розмовляли по-українськи, але з нехарактерним для нас діалектом.

- Я так розумію, що були вони із Західної України, це там така вимова, - припускає Анатолій Шатайло. - Перед школою на подвір’ї стояли машини. Люди в селі між собою говорили, що тут німці готують “развєдчиків”.

Через деякий час привезли другу групу. Але то вже були хлопці з обличчями чи то грузинів, чи то вірменів… Вони часто після занять збиралися “в березі”, є у Вороновиці така долина під горою, і танцювали свої танці, співали. Якось там влаштували таку пальбу з пістолетів, що хлопчаки, які спостерігали за всім цим із своєї засідки, вмить порозліталися, як горобці.

- Ох, і піддурили вони нас! - скрушно хитає головою пан Анатолій. - Коли самі наспівалися до хрипоти, кажуть: “Рєбятішкі, а спойтє нам совєтскіх пєсєн”. Ми й раді старатися. Вмить десь з’явилися німці: “Хальт!” - кричать. Пов’язали всіх нас, привезли в комендатуру. Там ми й проплакали всю ніч. А на ранок, бачимо, під вікнами уже мами плачуть: “Відпустіть, просять, це ж діти…” Нас і відпустили, тільки як? Після команди “Лігт!”, зняли з усіх штани і так випороли нагайками, що ми потім довго не могли сісти. А на виході з приміщення кожен отримав стусана. Кому куди дісталося.

Два слухачі втекли зі школи і забрали з собою частину документів. Цей випадок у Вороновиці запам’ятали надовго. Німці тоді перевернули село, обшук проводили у кожній хаті. “Тільки тоді ми зрозуміли, як їх тут багато…” Втікачів, щоправда, так і не знайшли.

Анатолій Шатайло підтвердив історію з полоненим майором СС, керівником школи Абвер. “В селі тоді багато хто говорив про це”. І назвав два прізвища місцевих хлопців, які також навчалися у німців. Обидва з них потім були засуджені і відбували покарання у тюрмі. Син одного з них нині мешкає у селі. Чоловік спершу не погоджувався розмовляти на болючу для нього тему. Врешті, розповів те, що чув безпосередньо з уст батька.

Коли батькові було 16, його забрали на роботу в Німеччину. Він був не за роками фізично здоровим. По дорозі втік. Повернувся додому, а в селі хазяйнували німці. Втікача деякий час переховували у родичів. Але хтось таки видав його місце знаходження.

- Батькові пред’явили ультиматум, - розповідає син, - або знову їхати у Німеччину, або йти навчатися у школу Абвер. Він вибрав останню пропозицію.

В той час два його брати воювали на фронті, були офіцерами Радянської Армії. Тому хлопець з самого початку навчання спланував свої подальші дії так: як тільки фашисти закинуть на перше завдання, добровільно здасться нашим, ще й передасть їм усю інформацію. Так, до речі, він і зробив. Але це не врятувало його. Чоловіка засудили на десять років.

Контррозвідник-електрик

Жодних документів про військовий період палацу Можайського, на жаль, не збереглося. Директор музею Віктор Дем’яненко має лише декілька фактів, які ще до нього хтось почерпнув із періодики: “Про підпільну діяльність розвідників Прядка та Матвієнка описував у своїх нарисах в газеті “Известия” підполковник Бєляєв Володимир Петрович.” Директор музею уточнив, що Петро Прядко був писарем у штабі абвер-команди під орудою підполковника Ліндгарста, що розташовувався у палаці Можайського. Василь Матвієнко - електриком. Насправді, обидва представляли радянську розвідку і мали інше завдання - зруйнувати палац, тим самим перешкоджаючи фашистам у їхній справі підготовки бійців невидимого фронту. Фашисти вистежили Матвієнка під час спроби підпалу. Його розстріляли у парку біля приміщення. Зігнали людей із села. На їхніх очах арештований сам собі копав могилу. Така ж участь спіткала іншого розвідника - Петра Прядка. Після війни їх перепоховали на місцевому кладовищі. А на місці розстрілу встановили пам’ятний знак із написом “Бійцям невидимого фронту.” Випускниці місцевої школи, яких зустріли у парку, кажуть, що у день випуску вони покладали тут квіти. Але на честь кого - не знають.

29.08.2007 р, Віктор СКРИПНИК, «20минут»
___________________________________________

“Лікарі нас запитували: “Ваші діти після атомної бомби?!”

- Професор Львов, коли тільки почув про симптоми, з якими діти поступали в лікарню, сказав: “Це не туберкулін, він такої реакції не дає”

Група батьків із села Мізяківські Хутори Вінницького району, діти яких потрапили до лікарні після проведенням їм проб Манту у школі 11 квітня 2006 року, звернулися до зарубіжних учених. Ті документально засвідчили: у практично здорових школярів внаслідок введення їм препарату, - за офіційною версією, туберкуліну, - стався збій імунної системи та відбулося погіршення здоров’я, викликане вірусами Епштейна-Барр та цитомегаловірусом.

Цих вірусів у крові дітей до туберкулінових проб не було, стверджують батьки і як доказ наводять результати аналізів. А в консультативному висновку, виданому українським професором, ідеться про “ознаки отруєння”, які з’явилися після проведення проб Манту. І поки офіційна українська медицина повторює, що у всіх тих двох сотень дітей із різних областей країни, яких весною 2006 року госпіталізували після проб Манту, була “атипова реакція на введення туберкуліну”, батьки школярів із села Мізяківські Хутори все більше переконуються: їхнім дітям вкололи не туберкулін. Що тоді? Мізяківчани мають хоч і невелику, але надію, що це з’ясує Генпрокуратура, звернення до якої вони надіслали кілька тижнів тому.

- Лікарі бояться правду говорити, а тим більше щось писати. Але ми від них неодноразово чули, що такою реакція на туберкулін бути не може, - кажуть батьки. - Коли у Києві нашим дітям робили комп’ютерну діагностику, то лікар запитував: “Я не розумію, ваші діти що, після атомної бомби? Що вони їм ввели?”

“Це не туберкулін”

У пошуках незалежних експертів, які б пояснили, що сталось із дітьми після проведення їм проб Манту, батьки вирішили їхати до Москви.

- Увесь цей час - півтора року після тієї туберкулінодіагностики - наші діти не перестають хворіти, - розповідає мама 14-річної дівчинки Людмила Вервека. - У них погані показники крові, комусь вплинуло на печінку, іншим - на селезінку, серце, нирки.

Втім, із 35 учнів Мізяківської школи, які того дня потрапили до лікарні, батьки лише сімох не задовольнились офіційними поясненнями причин занедужання їхніх дітей. І повезли результати аналізів своїх чад до Росії. Там вони звернулись у науково-дослідний Інститут вірусології ім. Івановського Російської академії медичних наук.

- Професор Львов, до якого ми потрапили на прийом, коли тільки почув про симптоми, з якими діти поступали в лікарню, - а це сухість у роті, головний біль, запаморочення, болі у шлунку, підвищена температура тіла, розширені зіниці очей, - сказав: “Це не туберкулін, він такої реакції не дає. Я навіть цю рідину туберкуліном називати не буду”. Потім ми те ж саме чули від багатьох лікарів та вчених, академіків в Україні.

У консультативному висновку, виданому російським професором, зазначено, що “при введенні дітям вищезазначеного препарату туберкулін стався збій імунної системи”. Це у свою чергу викликало погіршення здоров’я підлітків, пов’язане з тим, що у їх організмах почали активно “хазяйнувати” віруси Епштейна-Барр та цитомегаловірус.

- Результати аналізів засвідчують, що у крові наших дітей не було пізніх антитіл до даних вірусів, а лише ранні. Це означає, що інфікування сталося відносно недавно, і, судячи з того, що показники у всіх дітей однакові, одночасно, - каже Людмила Вервека.

За її словами, найголовніше те, що російські науковці підтвердили причинно-наслідковий зв’язок між проведеними дітям пробами Манту та тими численними проблемами зі здоров’ям, які досі не дають спокійно жити ні підліткам, ні їх батькам.

- Розумієте, в Україні - і з обласного управління охорони здоров’я, і з міністерства, і з Центру імунологічних препаратів МОЗ - нам лише писали: причинного зв’язку немає, все, що сталося, не від туберкуліну. Ну, певно, цегла на голови попадала, - іронізує Людмила Вервека. - І якщо це “атипова реакція”, як вони пишуть, то чого вона ні разу не виникала в минулі роки, адже нашим дітям не вперше робили туберкулінові проби.

Випробовували нову вакцину?

Коли вінничани потрапили на прийом до українського професора, доктора медичних наук Віри Казмірчук, що працює в Національному медичному університеті ім. Богомольця та відома своїми дослідженнями ускладнень, які викликає вірус Епштейна-Барр, вони спочатку показали їй результати аналізів. Коли ж професор почула, що такі показники з’явилися після проб Манту, лише мовила:

- Як проби Манту? Негайно до мене всіх дітей!

А після обстеження та призначення лікування професор надала консультативний висновок по кожній дитині, де йдеться, що “після проведення реакції Манту з’явились ознаки отруєння організму”.

- Проба Манту сама по собі - це чи не найневинніше, що може бути, - кажуть батьки, що за останні півтора року перечитали безліч книг про щеплення. - Та це був не туберкулін. Це ввели щось інше. Неспроста ж і в нас, і в дітей, що були госпіталізовані у Хмельницькій, Черкаській областях фігурує вірус Епштейна-Барр. Ми можемо тільки припускати і здогадуватись, чи то було випробування вакцини на наших дітях. Геноцид.

Кілька тижнів тому мізяківчани направили звернення до Генпрокуратури та Секретаріату Президента. Хоча зізнаються: надія на те, що їх там почують, мала. Що ж до позиції офіційної української медицини, вона залишається незмінною. Міністр охорони здоров’я Юрій Гайдаєв під час свого візиту до Вінниці минулого тижня надав газеті “RIA” коментар стосовно звинувачень батьків дітей, госпіталізованих після проб Манту.

- Ви знаєте, тоді я тільки почав працювати в Міністерстві охорони здоров’я, - почав було міністр, розводячи руками. - Ми ж знаємо, комісійно це розглянуто. Усі ці туберкуліни обстежені. Вони відповідають… Таким був висновок комісії, що це туберкулін нормальної якості.

Після підказки свого прес-секретаря Юрій Гайдаєв додав:

- Ці діти мали хронічні захворювання. Такий збіг обставин. Мені теж, як лікарю, дуже жаль, що так сталося. Але ж зараз немає більше ускладнень після цих проб.

Людмила Вервека каже, що вона та її “соратники по нещастю” готуються захищати власних дітей у суді, й зізнається:

- Коли я бачу батьків, які зі своїми дітьми сидять у черзі на щеплення, мені хочеться кричати…

Батьки дітей звертаються до усіх небайдужих вінничан, у яких є можливість допомогти у зборі коштів на необхідні обстеження.

Банк отримувача

Центральне відділення філіалу ВАТ КБ “Надра”

Вінницьке РУ МФО 302355

Код ЄДРПОУ: 25962332

Рахунок отримувача: 26208401711001

Призначення платежу - благодійна допомога на лікування

29.08.2007 р., Інна КЛЮЧИНСЬКА, «20минут»
_____________________________________________

Аеропорт і землю біля нього віддають тільки в одні руки

Керівництво області планує оголосити про проведення конкурсу та оприлюднити його умови після виборів, у жовтні. Згідно аналогічних планів, аеропорт має бути проданий до кінця року

Через кілька тижнів вінницький аеропорт пройде процес сертифікації. Потім влада “перечекає” період виборів і оприлюднить конкурсні умови. Далі пройде ще трохи більше місяця і вона збере всіх бажаючих на аеропорт та сотні гектарів землі біля нього і проведе конкурс. Таким чином, до кінця року цей “лот” видійте в приватні руки, не виключено, що в руки закордонних інвесторів, а бюджет області поповниться мінімум на 105 мільйонів гривень (стартова ціна). Проте, перш ніж ці задумки стануть реальністю мають бути вирішені технічні “дрібні” моменти…

Приватизація аеропорту відкриває можливість створення логістичного центру - перевалочного пункту між Європою, Азією та Близьким Сходом, що в свою чергу дозволить працевлаштувати щонайменше 1000 людей. Саме вантажну і логістичну долю вінницькому аеропорту влада області обіцяє, виходячи з результатів досліджень. Виходячи із них, сподіватися на великий пасажиропотік в найближчий час було б неправильно. Інша справа - логістика та перевезення вантажні. На сьогодні свою зацікавленість даним проектом уже висловлювали інвестори з Австрії, Литви, Росії, Ірландії та Китаю. У той же час, влада не планує розділяти логістичне та авіа майбутнє аеропорту в Гавришівці. За словами начальника головного управління економіки облдержадміністрації Андрія Гижка, на разі одне без іншого не уявляється:

- Логістичний цент і аеропорт - це усе буде комплекс. Тому ми шукаємо не тільки інвестора на аеропорт, а й того, хто б зацікавився створенням тут такого підприємства, яке б займалось і аеропортом і логістичним центром. Одне без другого - ми не уявляємо, тим більше, що землі усі поруч.

Але наразі існують питання як щодо земель, так і щодо правильного міжнародного представлення аеропорту. За допомогою у вирішенні останнього, область звернулася до міжнародних консалтингових агенцій, а першого - до Міністерства оборони.

- До нас звертається дуже багато консалтингових фірм, - продовжує Андрій Гижко. - Приїздять і англійці, і  американці, і німці, і австрійці. Але більшість із них чекає на оголошення конкурсних умов. Коли такі будуть - переговори вестимуться більш конкретно і вирішуватиметься питання участі чи не участі. Поки що, щоб хтось конкретно сказав “ні ” - такого не було. Кілька структур роблять концептуальний дизайн території, щоб було видно як вона буде розвиватися. Скоріш за все, ми приймемо рішення, об’єднавши два варіанти.

Щодо землі, то, на його думку, великої проблеми тут не існує, хоча і її частина знаходиться у користуванні військової частини, розташованої неподалік. Мовляв, і до цього часу аеропорт працював, а з військовими проблем не було. До того ж є цивілізовані методи, наприклад, про спільну діяльність, або оренду. Тим часом, лист на ім’я Міністра оборони Анатолія Луценка, де область просить сприяти вирішенню цією ситуації, так і залишається без відповіді. Та й на неї і не очікують принаймні до завершення виборів. З іншого боку, на сьогодні існує офіційне підтвердження, що якщо цивільний аеропорт даватиме дозвіл на зліт-посадку військових літаків, то, наприклад, військовослужбовці, в свою чергу, не будуть порушувати питання про орендну плату. Але, як підкреслює Андрій Гижко, цей варіант не є остаточним і подібних може бути багато. Раптом, військові і справді відмовляться від цієї землі. До того ж, область вишукує додаткову вільну землю поруч із аеропортом. Її планується зарезервувати і в майбутньому побудувати нову злітну смугу цивільного аеропорту, тоді взагалі ніяких питань не виникатиме.

29.08.2007 р., Ольга ЛИТВЕНЮК, «20минут»

Гавришівка, Мізяківські Хутори, Вороновицяmaxim

Ви можете слідкувати за новими коментарями за допомогою RSS 2.0. Ви можете залишити коментар, або трекбек.

Читайте також:

• No related posts found.