Дайджест новин Вінницького району №11
7:08 am, 23 Серп. 2007
Как «Комсомолка» нашла в Абхазии сестру винничанки
Любовь Сиденко читает письмо от сестры. Женщины потерялись 14 лет назад после грузино-абхазской войны
Война в этом краю закончилась еще осенью 1993-го. Но до сих пор Страна души (так переводится Абхазия) лежит в руинах. 11 лет там вообще не ходили поезда, только в 2004 году начал курсировать по маршруту Москва - Сухуми. Но и он ездит лишь раз в неделю. В непризнанной республике не работает почта, письма 14 лет никто не пишет и не получает. А телеграмма доходит только через две недели. У местных предпринимателей даже завелся бизнес - возят из России газеты и журналы. Потому неудивительно, что многие родственные связи прервались. Пережила разлуку с сестрой и 62-летняя Любовь Сиденко, жительница села Вороновицы, что на Виннитчине.
Паломничество к «русской Вере»
Пассажиры ждали в Виннице отправления автобуса: собирались совершить паломничество по православным святыням Абхазии. И тут к нам подошла эта женщина. Едва сдерживая слезы, она попросила водителя найти в Сухуми ее сестру, с которой потерялась сразу после войны, еще в 1993-м.
- Телефона нет, почта не работает, доехать здоровья не осталось, - объяснила Любовь Сиденко. - Привезите хоть какие-то новости.
И протянула ему конверт с адресом, а в нем письмо. Не знаю почему, но я решила помочь шоферу разыскать в Сухуми родственницу винничанки.
Уже на месте оказалось, что сделать это совсем не просто. После войны многие улицы переименовали. Нашлись однофамильцы Допуа, и те вспомнили, что живет в городе под такой фамилией некая «русская Вера». Вот ее мы и искали весь вечер.
Надо сказать, что люди, пережившие горе, всегда душевно щедры. Нам бескорыстно и заботливо помогали все абхазцы, к которым мы обращались. Лишь благодаря им, ближе к ночи, мы увидели пятиэтажный дом, где на первом этаже, как нам объяснили, и проживает Вера Допуа.
Пожертвовал собой ради детей
Уцелевших ламп во дворе и подъезде не было, поэтому пришлось подсвечивать номера квартир мобильником.
- Кто там? - услышали настороженный голос через дверь.
- Мы из Украины, письмо привезли от вашей сестры, - ответили мы с волнением.
Видно, женщина не поверила, потому что долго не открывала. Однако, поколебавшись, все-таки отперла и просто оцепенела, когда увидела обратный адрес на конверте. От неожиданности Вера Ивановна не могла вымолвить ни слова! Зато когда на следующий день пришла к нашему автобусу, чтобы передать письмо в Украину, остановить ее рассказ было невозможно.
…Жили-были в селе Комарово на Виннитчине две сестры-погодки. Как-то младшая Вера поехала к родственникам в Меджибож (Хмельницкая обл.) - дядя работал там в военной части. И познакомилась с солдатом Важей Допуа из Сухуми. Парень так запал на красивую украинку, что полгода засыпал ее письмами. А когда закончил службу в армии, приехал к Вере в село с двумя земляками-дембелями. И сразу сказал, что намерен жениться. Да заявил так, что стало ясно: парень серьезный и от своего не отступится. Несмотря на то что Вера только окончила 9-й класс, родители дали согласие.
Важа, или Володя, как она его называла, оказался очень добрым человеком. С ним она воспитала двоих сыновей: Юру и Игоря. Но перед самой войной случилась беда. Важа работал водителем. Однажды повез в горы бетонные плиты. На узком мосту ему навстречу выскочил грузовик с трубами. За ним следовал автобус с детьми. У Важи был выбор: или столкнуться с грузовиком, но тогда автобус с детьми должен был неминуемо свалиться с моста, или самому повернуть руль в пропасть. Важа выбрал второе…
Вера осталась одна с сыновьями. Спустя несколько лет в край пришла война. Старший Юра в это время учился в Москве, и женщина была за него спокойна. У младшего Игоря как раз во время боев родился ребенок. К счастью, жена у него была гречанка. В 1992 году греческое правительство прислало несколько кораблей, чтобы вывезти земляков с территории конфликта. Так украинку покинул и второй сын с супругой и новорожденным сыном.
Но вскоре знакомые стали говорить ей, что видели ее Юру и Игоря в военной форме с автоматами. Женщина не поверила - ее дети в Москве и Греции! Оказалось, что нет. Игорь отвез жену и вернулся в Абхазию, а Юрий, узнав, что его друзья защищают родную землю, бросил Москву и тоже попал в армию. Но ни один, ни другой не написали об этом матери, чтобы не волновать ее напрасно. После окончания войны оба также незаметно уехали в Москву и в Грецию. А Вера осталась одна в Сухуми.
Вот эту историю и письмо от сестры мы и привезли Любови Сиденко. Читала она его и плакала.
- Я думала, что уже ничего не узнаю, спасибо за весточку, - благодарила она нас. - Теперь обязательно начнем созваниваться. А еще сестра попросила, если кто-то от нас снова поедет в Сухуми, чтобы я передала ей саженцы смородины и ореха.
КОГДА ВЕРСТАЛСЯ НОМЕР
Поезд Москва - Сухуми уже отменен. Так что сейчас в Абхазию по железной дороге вообще не добраться.
21.08.2007 р., Ирина ЯНКОВАЯ, «Комсомольская правда» в Украине»
________________________________________________________________________
Євдокія Ромащук живе в курнику
Племінник вигнав її з хати
Уже шість років у курнику на подвір’ї молодшої сестри Оксани в Мізяківських Хуторах неподалік Вінниці живе 79-річна Євдокія Ромащук. Її вінницьку садибу племінник продав і забрав гроші.
Жінка має звання Героя соцпраці. В селі Євдокію називають героїнею.
— Бабуся ще нівроку, до сільради без палки ходить,— говорить секретар сільради Валентина Колосовська, 39 років. — Торік 15 соток прийшла в нас брати. Думали, грядочки розведе, а вона буряками їх засіяла й ціле літо обсапує.
Євдокія Ромащук виходить боса на подвір’я.
— Як біда припекла, то підлатала стару хату Оляни, в якій вона курей тримала, і сіла там. До них іти не хочу, — махає на цегляний будинок. — У них своя сім’я, а я там лишня буду. Я й у своєї сестри Ксені в хаті жити не хтіла — на сіні в хліві спала. Вона з своїм другим чоловіком жила, я не хтіла мішатися.
Євдокія Ромащук витирає кулаками сльози й прикриває долонею рота.
— Вася, мій племінник, продав садибу у Вінниці. А сказав, що зробить пристройку до хати своєї мами — моєї сестри Ксені, — каже вона. — Гроші взяв, вистроїв нову, а мені сказав йти на всі чотири вітри.
Євдокія розповідає, що працювала в колгоспі з самого дитинства.
— Як було 14 років, поставили мене їздовою на кобилах — Ряба й Журба, — згадує. — Якось везла я буряки у Вінницю, а моя кобила ожеребилася на півдорозі. Піймала я те лоша в подол. Плакала, доки хлопці бригадира не позвали. Мені ще й 20 літ не було, як прийшов голова колгоспу батька просити, щоб я ланковою йшла. За зиму всі туалети біля контори вичистила. З електростанції кілька підвод попелу привезла, сама по полю розкидала. І на жнива моя ланка 33 центнери з гектара зібрала. Тоді по сім-вісім — і то добре було. Повезли мене в Москву Звізду героя соцтруда вручати.
Жінка має звання Героя соцпраці
Починається дощик. Євдокія Іванівна запрошує до хати.
— Моя там дальше, — босими ногами чалапає повз цегляний будинок до низенької мазанки. Проводить через вузеньку загорожу для курей. — Кури в садку паслися, а це загородили, бо в хату ходять. Вони жили тут до мене. Брат Степан, йому 74 роки, до себе кликав. Але я не хочу на шию сідати.
На веранді стоїть газова плита, на стіні рядком висять каструльки. Кімната схожа на музей. Уся в килимках, паперових картинках. Піч розмальована квітами.
— Узимку я топлю маленьку грубку, — каже жінка. — Як 76-річний брат Микола з Америки приїжджає, то ще одну. Діти його до себе забрали. Він скучає дуже. Позаторік усім ветеранам мобільні телефони подарили, то я раз на місяць його заряджаю, щоб брат із Америки позвонив.
Господиня дістає з шафи картонну коробку з нагородами. Показує Зірку героя та орден Леніна.
— Як героя дали, сказали йти довчатися в Вінницю, бо в мене тільки 4 класи було. Щодня їздила в сельськохозяйственну школу. Мій майбутній чоловік Іван Вервека теж їздив на роботу. У дорозі познайомилися. Він охранніком працював у перших секретарів обкому. Козаря, Таратуту, Криворучка, Кавуна охраняв, даже дома в них бував.
Євдокія поправляє ляльку та іграшкового зайчика на застеленій вишитими рушниками печі.
— Це мої діти, — показує на них. —Своїх у нас не було. Почали з Іваном строїтися. Удень на роботу, а в ніч під фонарями на стройку. Тільки достроїли хату, Івана в Вінницю кличуть. Там знову строїлися 4 роки. Та не пожив мій Іван і 10 років у новій хаті. Заболів раком простати й помер.
У сільраді вважають, що Євдокія стала жертвою родича.
— Він забрав гроші за продану хату, а жінці тепер ніде жити, — каже секретар сільради Валентина Колосовська. — Але йому ця хата добра не принесла. Мати його, Оляна, того ж року померла. Він першу жінку покинув. Робив у Вінниці шофером, злигався з санітаркою. Поїхав з нею на заробітки до Португалії. Женив Сина Руслана і посадив у нову хату. Року не пройшло, як Руслан із котлом возився, ллянув горючого, а воно пахнуло. Його вогнем обдало. Три місяці помучився в больніці й помер. Тепер чула, ніби Вася з Португалії збирається вертатися і в ту хату сідати.
1927, (восени — точної дати нема, бо батьки записали дітей не поодинці, а всіх гамузом — приблизно) — Євдокія Ромащук народилася в Мізяківських Хуторах на Вінниччині
1947 — отримала Зірку героя соціалістичної праці
1950 — одружилася з охоронцем Іваном Вервекою
1965 — переїхали до Вінниці; збудували там хату
1990 — чоловік помер від раку простати
2000 — Євдокія перебралася до 70-річної сестри Оксани. Живе в курнику
2006 — взяла 15 соток землі, засіяла буряком
21.08.2007 р., Надія ШТУПУН, «Газета по-українськи»
Комарово, Мізяківські Хутори, ВороновицяmaximЧитайте також:
- No related posts found.