Чому сумні його очі?..
10:51 pm, 30 Лип. 2007
Постать Петра Григоровича Швидкого, учасника бойових дій, інваліда Великої Вітчизняної війни, який проживає у селі Гуменне, помітила ще здалеку. Ось мені видно його усього – від срібної сивини, десятків зморшок на обличчі, запрасованої і не дуже охайної сорочки до зігнутих, підкошених старістю ніг в забруднених військових черевиках ще радянських часів. Після доброзичливих привітань я на мить мовчки вдивляюсь у його очі, відверті і мужні, як і колись, але вологі, мабуть, від болю прихованих образ.
А непокоїть Петра Григоровича, те, що наше суспільство звикає до втрати цінностей. Зокрема, таких, як патріотизм, любов до рідного краю, здатність не шкодуючи власного життя захищати його. Як це 62 роки тому зробили вони, а сьогодні, на жаль, не завжди відчувають шанобливе ставлення до себе. ”Нас залишається все менше і менше, (і кожному за 80) але не зменшується кількість випадків неуважного ставлення до ветеранів”, - з болем, бо відчуває це на собі, говорив Петро Григорович.
Коли війна увірвалась в його юнацьке життя, навчався на першому курсі Вороновицького училища. А вже наступного дня, разом з десятками однолітків, Петра призначили погоничем. “Перегонили худобу аж на Північний Кавказ та у Казахстан. Спека стояла неймовірна, гедзи й мухи діймали тварин, а людей – хмари пилу. Та це було півбіди, справжнє лихо почалось при наближенні до фронту. Здалося, я потрапив у саме пекло, гинули тварини, гинули люди,” – пригадує ветеран. Після повернення додому, юнака завозили на примусові роботи до Німеччини, але він двічі тікав з потяга, ладен був загинути, аби не потрапити у фашистську неволю. Встиг Петро Григорович понищити ворога, воював у Чехословаччині, Польщі, Німеччині, Угорщині. На рідну землю визволитель ступив лише через шість років, обпалена і полита кров’ю, вона все одно духмяно пахла хлібом.
Петро Григорович поспішав до рідного дому, тут на нього уже чекала наречена. Познайомились вони заочно, побачив її фото у товариша, довго листувалися, а потім і побралися. Прожили вони довге подружнє життя, виховали сина і доньку. А зараз ветеран залишився сам, ще й досі не оправився від нещодавньої втрати дружини. Пройшов Петро Григорович довгий трудовий шлях - майже 30 років пропрацював стрілочником на залізниці, ще тоді керівник казав, що його трудову книжку можна вести на виставку, стільки у ній було відзнак.
- А зараз тільки й діла, що всюди говорять про загальну турботу, а насправді її немає, мабуть, такі зараз люди, - дещо роздратовано продовжив Петро Григорович, несила йому, як тисячам інших ветеранів, по-солдатському терпляче чекати за численними дверима на нашу увагу до себе, на допомогу у розв’язанні соціальних проблем. Так Петро Григорович вже не один рік чекає на проведення телефону. Просить захистити від нахабства сусідів, які вирощують тварин. А дідусь матиме біду, якщо ті нечистоти потраплять у його криницю. Згідно з висновком санепідемстанції, сусіди санітарних норм не порушують, але як щодо людських?
Повертаючись, озирнулась і ще раз подивилась на ветерана, старенького і ображеного. Подумалось, що з часом я б не хотіла опинитись на його місці – за дверима уваги, поваги та пам’яті. Старість невеселий острів, до якого неминуче причалюють навіть наймогутніші кораблі, і, хтозна, як тоді ставитимуться до нас.
Л.КОЛОМІЙЧУК
ГуменнеmaximЧитайте також:
- No related posts found.