Безсмертно-болюча пам’ять назавжди у серці вінничан
8:24 pm, 25 Черв. 2007
Страшна війна минулого століття – пекуча рана, яка болить і досі. Воєнне лихоліття не обминуло жодного, навіть з найменшого населеного пункту. Велика перемога за різними даними, коштувала нам від 8 до 10 млн. Людських життів. Наша держава дала армії і флоту понад 7 млн. воїнів. Кожен другий з них поліг на фронтах, а кожен другий з тих, хто залишився у живих, повернувся додому інвалідом. Тому скільки б часу не минуло, ми знову і знову повертатимемося до теми війни – це наш святий обов’язок перед всіма тими, у чиїх серцях і досі вічним болем озиваються її осколки. Це за всіх, хто поліг на фронтах і за тих, хто не дочекався їхнього повернення додому.
“Не повернувся до рідного краю батько, загинув у 1944 році, похований у Кракові. Старший брат служив у кадровій армії, воював на фронтах Фінської та Вітчизняної воєн, загинув під Ленінградом у 1942 році, там і похований. У 1941 році від важких ран під Брестом загинув ще один брат, 1920 року народження. У чужій польській землі, у м. Каліш спочила сестра. А я з 1941 року по 1950 рік поневірявся по лагерях і шість років воював. Був поранений і контужений, чотири рази вертався мало не з того світу. Та нічого не минуло безслідно. Не витримали такого горя втрат, пішли в небуття мати і сестра. Із семи чоловік сім’ї вижив один. Але не довелось пізнати щастя, поховав двох дітей і дружину. Залишився сам один у чотирьох стінах”, - пише у листі до редакції інвалід першої групи ВВв, ветеран військової служби і праці, голова первинної ветеранської організації с. Якушинці Михайло Федорович Марценюк. У відповідь напрошується одне: “А хіба може людська пам’ять таке забути?”
Останній лист 1941 року
Так минає 66-а річниця від початку Великої Вітчизняної. Заповнюються прогалини в історії цієї найкровопролитнішої з воєн. Проте одна все ж лишається й до сьогодні, породжена болем втрати найрідніших людей. Ще більше роз’ятрюють ці болючі рани спогади, що їх пробуджують фронтові фото і листи. Один із таких листів від рідного брата Василя береже і Михайло Федорович Марценюк, не у письмовому столі, а більше у пам’яті. Бо війна розпорядилась так, що жодної вісточки від старшого брата Михайло Федорович більше не отримав, ніби щось підказало, що стане той лист останнім.
“Здравствуй, братишка. Ты самый младший, и думаю остался у родного дома.
У меня есть немного времени, решил написать тебе письмо. Но не для кармана, а для памяти, я надеюсь на твою память.
Получил письмо от отца, он, как всегда, пишет мало. «Дорогий синок, пішки іду на схід і з болем думаю, так підказує моє серце, що більше я ніколи і нікого не зустріну зі своїх рідних».
Получил письмо также от брата Николая с Белоруссии, из Бреста.
А сейчас пару слов о себе. Пишу в траншее на планшете. По обе стороны меня мои земляки из Украины много винницких. Очень часто я вспоминаю день 1938 года,, чтобы вы не заметили моих. Мы как будто знали, что этот день был расставаньем навсегда. Я долго смотрел в окно вагона, пока поезд не скрылся за поворотом. когда меня провожали в армию. Ты и сестричка Аня с обеих сторон держали и крепко жали меня за руки. Провожали до самого вокзала, а родители шли позади. Я видел ваши слезы, но смотрел вверх
Все воспоминания не выложишь на бумаге, да и свободного времени мало.
Перед нами черная туча… Все мы на взводе. Позади город «Колыбель революции». Но мы его не сдадим. У большинства нас в левом кармане гимнастерки красные книжечки, где часто пишем о том, что болит.
Буду заканчивать. Ребята просят что-либо сочинить для родного края - Украины. Вот что получилось:
Україна кров’ю полита,
Там бої криваві киплять,
Там зібралась фашистськая свита,
Хотять місто Київ узять.
Прощається батько з дітками,
І тисне їх до грудей,
А мати сердечно заплаче,
І лає тих клятих людей…
Да, братишка, хотел передать привет одной девочке, но сердце подсказывает, что не решил тревожить молоденькое девичье сердце. Ведь судьба моя и моих товарищей наверное уже решена. Из запада на нас надвигается грозная черная туча. Готовимся к решительному…
Сохрани в памяти это письмо.
Передай привет всем, кто еще жив».
Як гадалось, так і сталось. Василь Федорович Марценюк, до останнього зберігаючи вірність військовій присязі та рідній землі, виявляючи мужність та героїзм, загинув у бою під Ленінградом 15 лютого 1942року.
Шановні ветерани Великої Вітчизняної війни у Вінницькій області! Якщо вам хоч щось відомо про долю Василя Федоровича у період війни, просимо відгукнутись. Пишіть і звертайтесь до його брата Михайла Федоровича Марценюка, за адресою: с.Якушинці, вул. Паркова, 3/8, Вінницький р-н, Вінницька обл., 23222.
ЯкушинціmaximЧитайте також:
- No related posts found.